Канонічна аномалія України: Томос про автокефалію та релігійна юрисдикція окупанта
Попри повномасштабну війну Росії проти України в нашій державі подовжують діяти 8 097 церков, які пов’язані з країною-агресором.
За інформацією Опендатабот, після 24 лютого 2022 року лише 685 церков УПЦ МП (ФСБ) перейшли до Православної Церкви України. Найбільше у Київській, Вінницькій та Хмельницькій областях. Зазначається, що пік переходів припадає на 2022 рік. А з грудня минулого року по квітень 2024 – го кількість тих, хто відмовився від московської митрополії складає усього 96 церков.
Найбільше релігійних установ, пов’язаних із країною-агресоркою, діють на Донеччині 683 церкви; у Дніпропетровській та Вінницькій областях – по 526 установ.
Однак, лише 22 з них у своїх офіційних документах вказують приналежність до Московського патріархату.
Ще 42 церквам Міністерство юстиції самостійно доповнило назви, на кшталт, “Релігійна організація не вказала приналежність до Московського патріархату” усі вони діють у Чернівецькій області.
Незважаючи на те, що війна Росії проти України фактично почалась у 2014 році, держава почала помічати згубну роль УПЦ МП для нашої незалежності лише в листопаді 2022 року. Московська церква наразі продовжує контролювати левову частину храмів у країні. Про те, що її позиції й досі сильні, свідчить минулорічна скандальна ситуація щодо Києво-Печерської лаври, а також факт загальмованих переходів до ПЦУ. І, як виявилось, витіснити розсадник сіячів “руского міра” із релігійного середовища впливу на свідомість українців не так просто.
Живуча радянська схема
Варто пригадати конфлікт довкола Києво-Печерської лаври, оскільки він дуже показовий. На початку березня 2023 року Національний заповідник “Києво-Печерська лавра” повідомив монастирю УПЦ МП, що з 29 березня договір 10- літньої давності (від 19 липня 2013 року) про безоплатне користування культовими будівлями та іншим майном, що є держвласністю, буде розірвано. УПЦ МП заявила, що юридичних підстав для вчинення цих дій немає і виселення чоловічого монастиря лаври це просто “забаганка чиновників з мінкульту”. І кожен раз всі спроби чиновників змусити промосковських священників виконувати закон не приносили результату.
Оформлена хоч за юридично нікчемною, але хитромудрою ще радянською схемою
Чи було достатньо політичної волі для цього інше питання. А реальна проблема полягала у правових труднощах для держави створити такий юридичний гачок, що міг би зачепити та витягнути на відповідний присуд статус Київської метрополії МП. Остання ж бо оформлена хоч за юридично нікчемною, але хитромудрою ще радянською схемою. І це загалом гальмувало трансформацію УПЦ МП у церкву незалежної держави Україна.
З іншого боку, до цього призвело правове шахрайство і маніпуляції посадовців та вищих санів українського православ’я на схилі розпаду СРСР і відновлення незалежності України.
“Ніякої Київської митрополії московського патріархату ніхто ніколи не ухвалював так історично склалося, – зазначив колишній голова юридичного відділу УПЦ, який 22 роки поспіль був адвокатом Блаженнійшого митрополита Володимира, Валентин Волинець, Авторитетно заявляю, що упродовж тридцяти років державні чиновники України, які опікувалися питаннями релігії та свободи совісті, починаючи від Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР до теперішньої Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, спільно з церковниками “напрацювали” на декілька статей Кримінального кодексу України, зокрема, це і зловживання владою або службовим становищем; і перевищення владних, або службових повноважень; і службове підроблення; службова недбалість”.
Варто зазначити, що в радянські часи питаннями релігії і церкви опікувалася КПРС.
Під час повномасштабного вторгнення 27 травня 2022 року найбільша релігійна конфесія країни Українська православна церква московського патріархату ухвалила рішення внести зміни до власного статуту, прибравши згадки про московський патріархат. На той момент широкому загалу вже було відомо про декотрих колаборантів у рясах, тому суспільство сприйняло ці вистави церковних служителів Путіна як шоу.
Однак, прийняте рішення потребувало редагування статуту. І просте прибирання з нього всіх згадок про Москву спрощує існування парафій УПЦ МП та уповільнює процес їх переходу до Православної церкви України.
Варто згадати, що ще в грудні 2018 року парламент ухвалив закон, згідно з яким будь-яка релігійна організація, керівний центр котрої у країні-агресорці, зобовʼязана вказувати це в своїй назві. За цим законом УПЦ МП мала провести “ребрендинг” і називатися РПЦвУ, тобто Російська православна церква в Україні.
Власне, схожа назва в неї була до початку 90-х років. На практиці закон не застосовується і досі, згідно з офіційною реєстрацією Міністерства юстиції, в Україні є лише УПЦ і немає жодної УПЦ МП.
Тож відповідні зміни в статуті тепер дають можливість єпископам та священникам УПЦ МП не змінювати конфесії під тиском місцевої влади та аргументувати своє небажання формальною незалежністю церкви.
Ребрендинг також з 90-х
Отже відправною точкою всіх юридичних порушень під час ребрендингу, завдяки яким Київська митрополія московського патріархату незаконно існує досі, можна вважати 1990 рік.
Саме тоді в СРСР почались відцентрові тенденції, в Україні була прийнята декларація про державний суверенітет і 24 серпня 1991 року – проголошено акт про Незалежність України. У 1990 році архієрейський Собор російської православної церкви (РПЦ) надав українській церкві статус екзархату. Український екзархат не став окремим релігійним утворенням, а просто адміністративно-територіальним центром. Зрозуміло, що й статусу юридичної одиниці він не набув.
До речі, у РПЦ таких екзархатів було чотири. Керував українською екзархією митрополит Київський і Галицький, патріарший екзарх України Філарет. Він добився, щоб у 1990 році екзархат перейменували в Українську Православну Церкву.
Варто зазначити, що в радянському законодавстві до 1990 року церква ніколи не мала статусу юридичної особи. У Росії у 1990 році законодавчі зміни надали церквам такий статус. В Україні ні.
І от 22 квітня 1991 року виходить Закон України “Про свободу совісті і релігійних організацій”. До цього у церкві діяв статут про управління, ухвалений 11 лютого 1991 року. Це внутрішній церковний документ, що не потребує реєстрації, але чомусь керівництво екзархату й чиновники його зареєстрували.
За згаданим Законом, що набув чинності 6 червня 1991 року, УПЦ необхідна була репрезентація у зовнішньому середовищі через релігійні центри або управління.
Як варто було узгодити всі юридичні нюанси? За словами Валентина Волинця, статут, котрий діяв до прийняття Закону необхідно було відкликати й повернути на доопрацювання, щоб привести у відповідність із новим документом.
Але цього не зробили. Натомість, автори цієї правової афери, головним питанням котрої є майно, пішли далі, коли вже два місяці діяв новий Закон, вони зареєстрували 5 серпня 1991 року Цивільний статут Української Православної Церкви. Він визначив цивільну правоздатність УПЦ, що входить до складу Московського патріархату, в особі її центру Української митрополії. До статуту додали свідоцтво, але не універсальне, а лише для операцій у банківських установах. Тобто українська філія МПЦ так і не стала юридичним суб’єктом.
“Момент реєстрації статуту, 5 серпня 1991 року, можна вважати вчиненням злочину. Тут і службове підроблення, й зловживання владою та службовим становищем”, – вважає адвокат Волинець.
У грудні 1998 року Собор Єпископів УПЦ ухвалив нову редакцію Цивільного статуту. А через рік було затверджено Указ про його ухвалення.
І раптом, цей оновлений статут виявляється документом вже Київської, а не Української метрополії.
Один злочин тягне за собою інший. Бо для того, щоб утворити саме Київську митрополію необхідно було скликати Помісний Собор. Тільки він може ухвалити рішення про зміну однієї назви на іншу, або створення нової митрополії з новою назвою. А цього не було зроблено.
Не втратити нажите “непосильною працею”
Чиновницько релігійні ділки розуміли, якщо вони зареєструють цей статут 1999 роком і навіть проведуть помісний Собор, то втратять те, що вони “напрацювали” з 1988 року. Усі створені ними монастирі стануть незаконними й нелегітимними.
Де-юре Київської митрополії Московського патріархату не існує
Тому на статуті з’являється дата створення Київської митрополії 1991 рік. Хоча формальне оформлення, нагадаємо, було в 1999 році.
Отже, де-юре Київської митрополії Московського патріархату не існує з простої причини – відсутності відповідного рішення уповноваженого на це органу.
У 2007 році Синодальна комісія, куди входили й світські особи, зокрема юристи, рекомендувала вживати замість “Українська” – “Київська митрополія”. Але й ця комісія також не має права механічно міняти назву митрополії.
Ще одне з важливих питань матеріальне. Воно стосується майна, що передавалось компартійними органами в 1988 90 роках. Акти цих передач також нікчемні, а рішення не легітимні, бо не мала права КПРС передавати на реєстрацію будь-яке майно суб’єкту без юридичного статусу.
Це було суто політичне рішення.
А що влада?
УПЦ МП мала достатньо часу для того, щоб виконати вимоги Закону від 2018 року і позбутися церковно-канонічних зав’язків із московським патріархатом. Закон не заборонив церкву, а постановив українізувати її, позбавити зовнішніх російських впливів, очистити від колаборантів та започаткувати конструктивний діалог із Православною церквою України. Який вихід? Юрист Валентин Волинець пропонує досить простий шлях щоби екстрадувати на духовну й ментальну вотчину ворогів у рясах.
“Щоб швидко зруйнувати це московське мракобісся, треба позбавити УПЦ МП статусу юридичної особи. І це можна зробити в адміністративному порядку, адже в нас є всі необхідні для цього документи. Але необхідна політична воля чиновників”.
На початку жовтня 2023 року парламентарі зібрали 226 підписів під зверненням до голови ВР Руслана Стефанчука про винесення на голосування рішення щодо заборони УПЦ МП. Перед тим очільник Верховної Ради заявляв, що серед депутатського корпусу українського парламенту відсутня більшість голосів, що можуть бути віддані за закон щодо припинення діяльності церкви Московського патріархату.
19 жовтня Верховна Рада України ухвалила у першому читанні законопроєкт про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності в Україні релігійних організацій. За таке рішення проголосували 267 нардепів. 5 березня 2024 року комітет Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики рекомендував парламенту ухвалити в другому читанні та в цілому законопроєкт про заборону релігійних організацій, які пов’язані з Росією.
4 квітня стало відомо, що Верховний Суд вперше ухвалив рішення, що визнає законним перехід релігійної громади з Української православної церкви Московського патріархату до Православної церкви України. 2 травня Комітет Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики звернувся до апарату парламенту з вимогою пояснити відсутність на сайті ВР тексту законопроєкту про заборону московського патріархату.
У апараті Верховної Ради заявили, що кінцевий варіант порівняльної таблиці до законопроєкту про заборону московського патріархату був наданий 1 травня Головному юридичному управлінню для опрацювання. Після чого вона буде оприлюднена на сайті ВР.
А тим часом, ще в лютому гуманні українські суди відпустили погуляти на волю намісника Києво-Печерської лаври Павла Лєбєдя (в народі Пашу-Мерседеса) та екснардепа Максима Микитася. Щодо Павла Лєбєдя, проти нього відкрили кримінальне провадження через підозру у виправданні збройної агресії РФ проти України та державній зраді. Певний період він був ув’язненим. Як і Максим Микитась, котрого звинувачують в організації в 2023-му році протестів біля Києво-Печерської лаври та в авторстві публічних написів: “росіяни все одно переможуть”.
Отже, мракобісся усе ж поки ще тримає канонічну аномалію в Україні: в державі, яка має Томос про автокефалію, паралельно існує релігійна юрисдикція країни-окупантки.
