“W-ART” та “НемаНічогоСвого” два нових проєкти, що запустив Одеський художній музей онлайн. Перший про мистецтво українських художників у час війни, другий про повернення в медіапростір українських митців, привласнених великоімперською політикою. Попри те, що на обкладинці у соцмережах Одеського художнього є напис “Музей не працює” створюють проєкти, які безпосередньо стосуються сьогоднішніх подій.
Gazeta.ua поспілкувались із кураторками онлайн проєктів Одеського національного художнього музею Анною Петровою, Ульяною Довгань, Юлією Пресняковою про те, чим особливе мистецтво українських художників у час повномасштабної війни Росії проти України. Також говорили про необхідність переосмислювати свою культурну спадщину, розуміти й цінувати її унікальність.
Проєкт W-ART мистецтво у війні
Анна Петрова, голова Екскурсійно-програмного відділу:
– Коли ми змогли трошки оговтатися та осмислити злочини, скоєні ворогом на нашій землі зрозуміли, що час започатковувати проєкт W-ART для фіксації, архівації та рефлексії.
Арт це те, що неможливо перебрехати. Дуже просто переписати історію, легко змінити текст, але не просто перемалювати витвори мистецтва. Зараз, як музей, маємо показати людям роботи митців, сказати: це те, що в нас не зможуть забрати ніколи це вже наша спадщина. Така фіксація буде відображати реальність для нащадків.
Ми показуємо роботи художників і їхні відповіді на запитання про стан самих митців зараз і як бачать зміни мистецтва у майбутньому. У бесідах намагаємось збагнути, що буде з мистецтвом, з виставковими проєктами. Текстову частину згодом доповнимо відеоінтерв’ю з митцями, які записали в Zoom. Нещодавно на платформі Instagram, на якій зараз зосередились, в коментарях прочитали, що це найбільш очікуваний проєкт Одеського художнього.
– Першим героєм проєкту став художник Олександр Грехов. Митцю вдається переосмислювати зафіксовані в суспільстві теми, інтерпретувати їх під сучасність. Кілька років тому створив серію робіт про Шевченка. Зробив його супергероєм наших часів. Роботи про переосмисленого Шевченка стали частиною експозиції нашого музею.
Грехов – такий собі журналіст-митець, швидкий фіксувальник. В Україні щось відбувається і за 20 хвилин він постить про це дуже влучну ілюстрацію. Зараз роботи Олександра Грехова популярні в мережі. Він є “масовим” митцем, який “розлітається” інтернетом за 1 секунду. Мають тисячі репостів і коментарів. Одна з нових робіт мапа України під час повітряної тривоги. Території, в яких оголосили небезпеку ракетного удару забарвлені червоним кольором. У центрі мапи митець зобразив листок подорожника. Додав підпис: “Летять”.
Коли торкається в творчості складних тем, актуальних подій допомагає подивитись на них під цікавим кутом. Робить це іронічно, натхненно, швидко. І в найскладніші часи підбадьорює, мотивує шукати щось підтримуюче навіть у найстрашніших подіях. Це дуже тонке мистецтво, переосмислення травматичного досвіду”.
Другою учасницею проєкту стала мисткиня Влада Ралко. Створює цикл “Львівський щоденник”. До Львова виїхала з атакованого Києва. Це вже другий том щоденників Ралко. Попередній Київський було розпочато у 2013 році.
Роботи Влади Ралко, як фотоплівка, є відбитками хаосу сьогоднішньої дійсності. Майже миттєво вони фіксують події, створюючи панно зі станів, емоцій і образів”.
До 24 лютого 2022 Марія жила в Києві та Стокгольмі у вигнанні, сьогодні не має постійного місця проживання через війну.
До евакуації Куліковська вирушила з дочкою Євою, її персональним центром всесвіту та співучасницею деяких перформансів.
Марія з дитиною одвічний символ надії. Як перші спалахи сонця, він обіцяє що за найтемнішою ніччю завжди буде світанок і мирне блакитне небо над нашими житніми ланами.
Риси сучасного мистецького процесу
– Мистецтво сьогодення можна описати закликом Хвильового “Геть від Москви”. Цей процес почав викарбовуватись із 2014 року, коли поволі наші українські митці перестали заглядатись, що там коїться в мистецьких процесах “великого брата”. Тоді поривали зв’язки з Москвою як із ідеологом сучасного арту. Почали звертати більше уваги на внутрішні процеси, розглядати себе не як великоімперського амбасадора та регіональне утворення із поступовою зупинкою в Радянському союзі, а ставати одиницею європейського мистецького процесу.
30 років тому з початку Незалежної України наші художники рефлектували, як репрезентувати нову державу, на які незалежні державні цінності спиратись. Тоді сформувалась суверенна Україна зараз ми набуваємо незалежності психологічної та мистецької. Зараз українське мистецтво набуває найвищої точки своєї актуалізації. Українські цінності це любов до своєї культури, повага до пращурів, плекання майбутнього нації. Саме тепер художники починають генерувати щось своє, спираючись на українську культуру, резонуючи саме з українськими потребами суспільства.
Ми інтегруємось у всесвітній арт. Тож маємо дбати, аби мистецька незалежність стала великою конкурентно спроможною. Щоби ми були тими, хто експортує мистецтво, а не лишались постійними амбасадорами імпорту.
Іноземцям цікава Україна. Зараз мешкаю в Німеччині у двох літніх німців Хельги і Манфреда вони пережили Другу світову, окупацію. Почали приходити по вечорах, цікавитись українською культурою та історією. Спочатку просили сайти, де можна почитати про Україну, про історію. Наступного разу прийшли спитати, де почитати про стосунки України та Польщі. Не могли зрозуміти, якщо у нас із поляками були такі складні взаємини як вийшло так, що маємо таке палке кохання. Хельзі 83 роки, вона професорка, доктор наук. Коли почитала літературу про Україну, поспілкувались зі мною про історію, культуру сказала, що ніколи не думала, що в світі є те, про що вона не знає. Хотіла би дізнатись багато років тому. Шкодує, що не отримала цю інформацію раніше.
Митців обирали прискіпливо
Ульяна Довгань, голова Департаменту сервісу та комунікації:
– Готуючи W-ART, ми запрошували митців, чиї роботи можна побачити в експозиції музею у мирний час. Але дотримувались вектору української самоідентифікації одним із основних критеріїв стала відсутність малоросійського погляду на речі.
Неможливо плекати культуру, спираючись на цінності, які є контрпродуктивними в становленні нації. Нам треба розуміти, що війна іде не лише за територію йде культурна війна саме за самоідентифікацію та українські цінності. Доки ми будемо чіплятись за примарну руську культуру, яку нам споконвіку, з дитинства нав’язували як єдину велику не буде поступу вперед. Це не наша культура, вона абсолютно нам не близька. Придивіться, як у війні поводять себе українські воїни і як поводяться росіяни. У поведінці людей відіграє велику роль культурний код одразу видно, у якій з двох націй він відсутній.
Щодо себе, то с початку війни, я усвідомила все, що з приставкою “російський” є небезпекою для України. До терміну “руський” теж є питання. Наприклад, після перемоги в Одесі гострою темою буде доля “великоруських” монументів для більшості одеситів вони є символом одеської самоідентифікації. У нас поряд із Дюком де Ришелье, який зараз є медійним символом збереження культурної спадщини Одеси, стоїть пам’ятник засновниці міста імператриці Катерині ІІ, трохи поодаль руському поету Олександру Пушкіну. Переосмислення нашої історії буде вкрай важливою та складною роботою культурного сектора. Зараз важко спрогнозувати, як Одеса з нею впорається. На жаль, нам потрібно буде багато часу, щоби витравити із себе любов до “великої імперії”.
На Одеський художній теж чекає процес переосмислення “основної” експозиції, починаючи з мистецтва XVII ст., з якого глядач зазвичай знайомився з музеєм. Дуже сподіваюся, що до цього процесу будуть залучені наукові спеціалісти та консультанти за підтримки Міністерства Культури України.
Зараз ми дотримуємося просвітницького вектору в онлайн проєктах наша спільнота повністю нас в цьому підтримує. Це те, що ми бачимо в коментарях та приватних повідомленнях, як люди реагують і що вони нам пишуть, їхні думки.
Проєкт “НемаНічогоСвого” народився з коментаря
Анна Петрова:
– Назва проєкту “Нема Нічого Свого” народилася із коментаря. Опублікували чергову картину з нашої колекції хтось із підписників прокоментував, що ми взяли роботу радянського митця, через те, що “в Україні немає своїх художників” дослівно “Своего-то ничего нет”. Коментар був до картини великого одесита Юрія Єгорова. Це нас потішило і впевнило, що в сучасній Україні є багато людей, які не бачать “колоду” у власному оці. Наприклад, усі ми знаємо Айвазовського, Рєпіна та, Архипа Куїнджі. 21 березня світ струсила новина про знищення музею імені Архипа Куїнджі у його рідному місті Маріуполі багатьох шокувало українське походження художника. Доки рятувальники ліквідовують наслідки фізичного знищення культурної спадщини, ми ліквідуватимемо інформаційні у проєкті #неманічогосвого. Низку прізвищ звикли бачити у вікіпедіях і інших ресурсах, як великих русских митців. Проте якщо копнути трохи глибше з’ясовується, що вони якраз митці українські. Те саме і з вельмишановним руським авангардом, який на 2 третини є українським, а на третину єврейським.
Куди не зазирнеш побачиш, що це не наше мистецтво є краденим, це власне імперські амбіції будувались на експропріації, привласненні собі інших культур. Метою проєкту є секвенувати, виділити нашу культуру з цієї мішанини. Щоби українці побачили, що маємо багато приводів пишатись ми є нащадками настілки культурно та мистецьки зарядженої та оснащеної країни.
Глядач приходить в музей, щоби знайти там нові запитання. Чим більше ставимо запитань про те, що коїться навколо, ким ми є, на інші складні теми тим більше відповідей будемо знаходити. Найактуальнішими питаннями зараз є: Хто ми? Ким ми хочемо бути? Чи хочемо ми бути частиною “великого русского миру” чи окремою гордою нацією, яка є глибинно інтегрованою у загально світовий процес.
За нами стоїть масштабний бек із найталановитіших людей світу. Але велетенська частина нашої культури просто відсепарована від нас. Маємо відновлювати історичну справедливість, повертати українських митців до українського контексту. В рамках проєкту готували допис про художницю Зінаїду Серебрякову, яка була авторкою численних стінописів, отримала визнання в Парижі. Серебрякова народилась на Харківщині. Під своїм дописом отримали коментар від тамтешніх активістів: “Харків на зв’язку. У нас є затяті ентузіасти, які опікуються спадком Серебрякової етнограф і краєзнавець Михайло Красіков та фотограф Іван Оглобін. Завдяки їх зусиллям викупили частину будинку, де мешкала мисткиня. Уже вдалось привчити частину інтелектуального і мистецького прошарку Харкова, що Серебрякова українське надбання”.
Музей продовжує справу Олександра Ройтбурда
Ульяна Довгань:
– Процес комунікації з глядачами з проукраїнської позиції ми почали не зараз. Одеський художній музей стоїть на цих засадах уже досить давно. Продовжуємо справу директора Олександра Ройтбурда, який був чи не єдиною в Одесі проукраїнською медійною фігурою.
Багато людей Одесу асоціюють зі Жванецьким, який все життя прожив у Москві. Але насправді Одеса це Ройтбурд, який не зміг бути в еміграції в Америці і повернувся, тому що не мислив свого життя без нашого міста. З його смертю ми втратили не лише друга, наставника, а й захисника цінностей, які відділяють Одесу від “великої імперії”.
В Одеському художньому Ройтбурд відкрив свій останній авторський проєкт масштабну реекспозицію 2-го поверху музею, яка має назву “від XX до XX”. Це була перша в Україні системна репрезентація останніх 100 років українського мистецтва. До 2021 року ніхто системно не репрезентував динаміку розвитку українського сучасного мистецтва. Не знали, де був наш арт, як ми сюди прийшли. Існувала думка, що Україні 30 років тож українському мистецтву теж 30 років. До того це було радянське мистецтво, а до того імперське. Ось ця експозиція була першим доком і новаторською кураторською пропозицією Ройтбурда, щоби побачити українськість там, де вона є. Зараз продовжуємо справу Олександра Ройтбурда. Після перемоги, сподіваємось, всі українськи інституції будуть просувати українські наративи.
Меседжі для закордонного глядача
Юлія, голова комунікаційного відділу:
– Зараз наш музей є культурним хабом, головна місія якого об’єднувати та транслювати проукраїнські наративи.
З перших днів війни почали звертатись з однаковими меседжами до українців і до наших глядачів за кордоном. Із 24 лютого іноземні підписники почали нам активно писати, відмічати музей у публікаціях. Відчули, що настав той момент, який відстрочували. Почали дублювати контент англійською.
Музей долучився до всесвітнього тренду Badass Ukraine, який виник за кордоном. У світі почали цікавитись відчайдушними українцями, які можуть які можуть голіруч зупинити ворожий БТР, відтягнути з дороги міну з цигаркою в роті, блокувати яхту Абрамовича. Історії стали потужними, почали швидко розповсюджувались у різних країнах. Світові медійні майданчики, на кшталт Reddit і CNN, неодноразово публікували подібні історії під тегом Badass Ukrainians. Ми долучились, почали висвітлювати тему безстрашності українців. Адаптували тему під наш музей і асоціювати сміливі історії з картинами, які маємо в колекції.
Відкрити Одеський художній для відвідувачів плануємо, коли в місті буде безпечно, повернуться люди, можна буде безперешкодно запрошувати гостей та іноземних партнерів.
