В чому сила Росії? Вона не зазнала досвіду окупації

Волонтерку Марію Берлінську опоненти охрестили найбільшою песимісткою в цій війні. Причина – вона у своїх чисельних інтерв`ю та коментарях говорить раз по раз, різними словами, але про одне: Росія не відстала країна. Наш ворог швидко вчиться, вдосконалює все, що дозволяє захищатися, атакувати, нападати й максимально шкодити.
З місяць тому пані Берлінська заявила: Україна не має перспектив повернути окуповані території, дай Бог закріпити новий кордон по лінії розмежування. Цитату розтягнули соцмережі, оздобивши здебільшого гнівними коментарями. А не так давно вона відреагувала на факт збільшення поставок західної зброї критичним закидом: мовляв, це вже мало допоможе, Росія технічно вдосконалила свою. Загальний посил – Росію важко, чи навіть узагалі неможливо перемогти.

Історики в таких випадках миттю нагадують песимістам кримську кампанію 1853-1856 років, російсько-японську “маленьку переможну війну” 1904-1905 років та війну в Афганістані 1979-1989 років. А також Першу світову, з якої новоспечена радянська Росія вийшла, підписавши мир у Бресті 1918-го, але до якої повернулася вже в форматі війни громадянської (термін досі дискутується українськими істориками). Наслідок – окупація частини України, Білорусі, Кавказу та Середньої Азії. Всюди, крім хіба Білорусі, протягом 1920-тих існував рух збройного опору різної інтенсивності. Котрий зійшов нанівець, бо більшовицька Росія його задавила не лише масою. Мали місце інші чинники, котрі діють дотепер.

Саме в такому контексті варто сприймати на позір капітулянтські, песимістичні заяви і Марії Берлінської, і письменника Яна Валетова, і ще певної кількості наділених критичним мисленням людей не лише в Україні. Росію насправді дотепер глибоко й грунтовно не вивчали ніде. Інакше б з окремо взятих висновків та реплік поволі б складався пазл, здатний пояснити, чому Росія така сильна та ладна дати фору цивілізованим країнам усупереч логіці, здоровому глузду й набору очевидних речей. Як ось бідність за наявності багатих ресурсів і технічна досконалість всупереч браку доступу до новітніх розробок.

Ось, наприклад, що помітив відомий австрійський аналітик Том Купер, цитований в Україні від перших днів масштабного вторгнення: “Росіяни завжди ведуть війни, щоб перемогти. На відміну від Заходу, вони воюють не для того, щоб “моделювати результат”, а для того, щоб знищувати ворогів”. Це лише здається, що українці воюють, намагаючись не знищувати ворогів. Насправді ті, проти кого в усі часи воювала Росія, ніколи не збиралися воювати з нею. Є готовність давати здачі, оборонятися. Проте бити першим, причому – з метою знищити й не здобути більше жодних бонусів – прошу дуже.

Міркує на цю тему й директорка Мистецького Арсеналу Олеся Островська-Люта. На її думку, світ у третьому тисячолітті відмовився від війн старого типу, які передбачали зіткнення рівноцінних сил в форматі “один на один” чи коаліційних об`єднань. Натомість до країн-бешкетниць в якійсь перспективі більші та/або розвиненіші країни могли застосувати поліцейські функції. Котрі передбачали введення військ на територію порушника спокою та окупацію. Саме окупацію, хай там як толерантно не називають подібне дійство. Проте, відзначає пані Островська-Люта, з Росією подібний фінт не спрацює. Від себе додам і продовжу: бо ніколи ще не спрацьовував.

Російська перемога у будь-якій війні, про яку розмірковує Том Купер, завжди означала, означає й означатиме окупацію територій чужих держав з подальшим поглинанням. Від часів Івана Грозного і до путінізму. Отже, окупація, загарбання чужого як процес, як чільний елемент державної політики є свідомою чи підсвідомою метою цілих поколінь росіян. Задля досягнення такої мети Росія готова постійно вдосконалюватися. Що зрозуміло. Кожен, хто бажає реалізувати себе на обраному життєвому шляху, або розвивається й вдосконалюється, або сходить із дистанції та гине.

Думаю, тепер стає зрозумілішим, що має на увазі Марія Берлінська. Росія – держава не професійних воїнів, але – професійних убивць. Мобілізовані вихідці з віддалених регіонів – Бурятія, Хакасія, Примор’я, Татарстан тощо, – не залякані владою та не йдуть убивати нас під тиском чи загрозою. Вони йдуть знищувати ворогів. І не працює опція, коли дати по зубах досить, аби нападник відчув силу й здав назад. Навпаки, переважна більшість росіян просто не знає страху. І опір спершу дивує, потім бентежить, а потім додає додаткової сили.

Пояснюється все досить просто. Росія в будь-яких своїх кордонах від часів того ж таки збирача земель Івана Грозного майже не знала окупації. Наполеонівське вторгнення тривало шість місяців, від червня до грудня 1814 року, й завершилося для французького імператора ганебною поразкою. Натомість російська армія потому вторглася в Європу під виглядом визволення – і отут уже Париж відчув на собі те, що в ті часи не називалося офіційно “великой русской культурой”. Відчув настільки, що страх перед повторною окупацією передавався поколіннями. Й сублімувався в ірраціональну русофілію, притаманну французам.

Вдруге і востаннє територію саме Росії окупували гітлерівські війська під час Другої світової. Проте Україну й Білорусь німці окупували повністю. Російська територія була окупована у порівняно невеликих масштабах, переважно на Північному Заході, де провідними регіонами є Смоленщина, Псковщина, Новгородчина. Також німці контролювали Дон та Кубань. Та навіть не німці: заправляли там російські колаборанти з числа “власівців”, що не дорівнювало визискуванню з українських земель. Адже умовні “білогвардійці” почувалися там не як, а насправді вдома. Тривало все неповних два роки. Потім радянська Росія за підтримки ситуативних союзників проти Гітлера перейшла в наступ, аби не визволяти, а загарбувати й окуповувати. Тож Східна Європа відчула кулак визволителя вповні. А зґвалтована та розграбована Східна Німеччина дуже довго боялася повернення російського солдата.

Україна ж позбулася російської політичної окупації аж у 1991-му році. Та й то лише де-юре. Де-факто ми лишалися в так званому спільному економічному, культурному, інформаційному, а потому – й політичному просторі з Росією. Агресорка ж розвивалася та вдосконалювалася зоурема за український рахунок та завдяки українським ресурсам, передусім людським. Причому розвиток тривав системно і лише в одному, вузькому напрямку: розробка та покращання всіх можливих засобів знищувати ворога. Інші форми розвитку потенційного окупанта не цікавили й не переймають дотепер. Для чого? Цивілізовані країни розбудовуються й роблять за Росію всю роботу. Мета – вдертися та скористатися благами.

Навпаки не вийде. Бо, повторюся, Росія століттями діяла так, аби повна окупація її території була неможливою. Наслідок: чимало країн, включно з нашою, мають генетичний страх окупації. Тому в певні моменти вмикається щось на кшталт стоп-слова: давайте діяти не так рішуче, може частково пронесе, лихо окупації мине тощо. Натомість Росія культивує психологію окупанта. Оте саме путінське: “Границы России нигде не заканчиваются”. Здолати сотню мотивованих у такий спосіб мільйонів, кращі з яких постійно відточують способи вбивства ворогів і не шкодують ресурсу, дуже важко. Тому єдиний для України вихід у цій ситуації – діяти так, як уже діє. Намагатися лякати ворога. Пробудити в росіянах притаманне іншим живим істотам відчуття страху. Переносити війну на територію ворога в будь-якому прийнятному вигляді, крім фактичної окупації. Це, всупереч переконанням гарячих голів, неможливо в жодній з перспектив.