Чи буде Велика Британія воювати з Росією за Україну

Питання вступу України до НАТО знову опинилося в топі новин. То Володимир Путін вимагає гарантій неприєднання України до Альянсу, то слова нашого посла в Лондоні чи то виривають, чи то не виривають із контексту. Однак рух до цієї організації, хоч і записаний у Конституцію, не має бути самоціллю, ба більше, фетишем. НАТО це лише інструмент безпеки, і якщо в поточний момент його не надають для використання, то слід подумати над іншими механізмами. Наприклад, над британсько-польсько-українським союзом.

Наприкінці січня інформаційний простір не лише України, а й усього світу без перебільшення підірвала новина про можливість укладання союзу між Великою Британією, Польщею та Україною. Нашвидкуруч намальовані мапи нового об’єднання поширювали в мережі з блискавичною швидкістю. Однак підписання угоди 1 лютого “відклали” начебто через хворобу керівниці МЗС Великої Британії Ліз Трасс. Відколи британка одужала й навіть встигла (через неуважність) заперечити суверенітет Росії над Воронезькою та Ростовською областями, але договір із Києвом так і не підписали.

Проте це не значить, що цього не станеться завтра, якщо трапиться слушний момент.

Але спочатку трохи історії. Російський вислів “англічанка гадіт” виник не на порожньому місці. Майже століття від часу перемоги над Наполеоном до передодня Першої світової війни Лондон системно протидіяв російській експансії у Європі й Азії. Одного разу дві імперії зійшлися в герці Кримській війні, яку іноді називають “останньою лицарською”. І в Британії пам’ять про неї куди сильніша та яскравіша, ніж у Росії. Балаклава й кардиган, “атака легкої бригади” і “тонка червона лінія” це все звідти. Ну і слава переможців, зрештою.

А ще та війна цікава сьогоденню її польсько-українським складником. Про те, що мінімум кожен четвертий у гарнізоні Севастополя та кожен третій (а то й більше) на флоті був українцем, відомо багатьом. Це не дивно, з огляду на перебування України в складі Російської імперії. Однак куди менше людей знають, що українці билися і по інший бік фронту хоч і не безпосередньо в Криму.

Михайло Чайковський із польсько-української родини 1830 року підтримав польське Листопадове повстання проти Росії, а після поразки був змушений емігрувати. 1850-го він навернувся на іслам і під ім’ям Мехмеда Садик-паші почав формувати під Стамбулом 1-й полк султанських козаків із жителів Балкан та емігрантів із російських теренів. Полк брав участь у бойових діях на Дунайському фронті. Паралельно інший утікач, поляк Владислав Замойський, організував набір польських емігрантів у Європі до 2-го полку, який згодом мав перетворитися на Дивізію султанських козаків. Гроші на її формування виділили британці, але тим часом Кримська війна закінчилася і проєкт Замойського згорнули. Полк же Чайковського проіснував ще понад 20 років.

Не варто забувати й про англо-франко-польський союз 1939 року, який мав убезпечити Варшаву від посягань Берліну. Урятувати Польщу тоді не вдалося, але саме на виконання своїх зобов’язань Британія та Франція 3 вересня оголосили Гітлеру війну, яка закінчилася поразкою Німеччини. У цьому ж контексті згадаймо допомогу британських спецслужб у діяльності УПА, зокрема висадження десанту Михайла Дуди-“Громенка” над Станіславщиною (нинішньою Івано-Франківщиною) 1950 року. Взагалі Лондон і Москва в короткому XX ст. були союзниками лише в 19411945 роках, решту часу повторювалася ситуація попередньої епохи.

Отже, англо-польсько-українська співпраця, можливо, і не має глибокого коріння, але й геть нетрадиційною її не назвеш. Що ж змінилося сьогодні, що такий союз став можливим, принаймні в перспективі? Для цього слід кинути погляд на британську роль у міжнародних відносинах в останні пів століття.

Як дещо перебільшено, але загалом правильно стверджує Тімоті Снайдер, у Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії не надто довгий і не вельми глибокий досвід існування як національної держави. До середини XX ст. це була імперія найбільша в історії людства. А в той час, як метрополія втрачала колонії, вона ж входила в структури об’єднаної Європи. І хай Франція доволі довго противилася цьому, Британія 1973-го стала членом Європейської економічної спільноти попередниці теперішнього Євросоюзу. Однак паралельно Лондон не забував про дво- й багатосторонні договори з безпеки в усьому світі.

З 1941 року існує союз розвідок Австралії, Великої Британії, Канади, Нової Зеландії та США. З 1954-го до 1977 року проіснувала Організація Договору Південно-Східної Азії (SEATO) у складі Австралії, Великої Британії, Нової Зеландії, Пакистану, США, Таїланду, Філіппін і Франції. З 1971 року функціонують FPDA П’ятисторонні оборонні домовленості Австралії, Великої Британії, Малайзії, Нової Зеландії та Сінгапуру.

Глобальність британських амбіцій і локальна зосередженість континентальної Європи на собі раз-у-раз стали причиною протиріч. Зокрема Сполучене Королівство так і не стало членом Шенгенської зони й не запровадило спільну валюту євро. І коли 2016-го брекзит став невідворотнім, багато хто по обидва боки Ла-Маншу зітхнув із полегшенням.

Однак ця подія змусила Лондон активізуватися на міжнародній арені. 15 вересня 2021 року Австралія, Велика Британія і США уклали ще один військовий ядерний союз AUKUS. Критиці угоду піддав не лише Китай, проти якого вона й спрямована, але і Франція. Париж навіть відкликав своїх послів із Вашингтона й Канберри.

Тож можна впевнено стверджувати, що для Великої Британії пріоритетом є не розширення одного багатоскладового механізму колективної безпеки типу НАТО, а створення низки локальних союзів, іноді з дублюванням членства в них. І в принципі це видається логічним бо якщо до малого союзу входитимуть США, то різниця у військовій потузі з НАТО буде непомітною, а рішення ухвалюватимуться набагато швидше й простіше.

Отже, мініблок Лондона, Варшави й Києва не скидається на щось неприродне, з огляду на стратегію Британії. Однак варто розібратися, що подібна угода принесе кожній зі сторін.

Про Україну й говорити нічого нашій державі потрібні будь-які союзники. Київ уже наловчився грати в малі альянси: ГУАМ (Грузія-Україна-Азербайджан-Молдова), “Люблінський трикутник” (Україна-Польща-Литва), “асоційоване тріо” (Україна-Грузія-Молдова) і “квадрига” (Україна-Туреччина). Більшість із них працює радше на папері, ніж у реальності, але й це краще, ніж нічого. Приєднання Великої Британії до цієї системи однозначно зміцнить Україну та збільшить її вагу в інших союзах.

Польща на загал прикрита парасолькою НАТО й може не боятися конвенційної війни з Росією. Однак гібридні загрози, як-от прикордонна криза мігрантів у листопаді 2021 року, спровокована Олександром Лукашенком, вочевидь, на замовлення Путіна, змушують і Варшаву шукати нових механізмів захисту. Гадаю, там розуміють, що вони наступні після України.

Що ж до Великої Британії, то вона вже й зараз поводиться як повноцінна союзниця нашої держави чого варті постачання ракет NLAW. Однак слід припустити, що наміри її ще серйозніші. На східних землях Європи розташовані країни, які або ще не є членами ЄС, або відчувають певне розчарування в бюрократії Брюсселя та економічній політиці Берліна. Бажання Німеччини неодмінно співпрацювати з Росією ставить ту ж Польщу в незручне становище, підживлене історичними травмами. І якщо Лондон зможе виступити альтернативним полюсом для затиснутих між великими потугами держав це посилить і статус, і міць Великої Британії.

Ще однією неочевидною, але важливою вигодою може стати економічне зростання. Британія ще до вступу в ЄЕС входила в Європейську асоціацію вільної торгівлі, яка є і сьогодні та має з Євросоюзом договір про вільну торгівлю і переміщення громадян. Якщо Україну не беруть у ЄС, то шанс приєднатися до ЕАВТ (куди входять Ісландія з Норвегією) значно вищий, а економічний ефект буде однаковий.

Ну а позаяк російська загроза в Східній Європі не зникне завтра, то й актуальність цього союзу залишатиметься високою ще доволі тривалий час. А якщо Лондону вдасться зліпити в один оборонний та економічний простір північні й східні європейські рубежі від Ісландії до Туреччини (з якою в України зона вільної торгівлі від 3 лютого цього року), то Об’єднана Європа стане цілком реальною безвідносно юридичного статусу кожної країни.

Тож мініальянс Великої Британії, Польщі та України з перспективною розширення цілком на часі.

І як заявив міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба на спільній пресконференції з Ліз Трасс у Києві 17 лютого, “сьогодні ми маємо честь і приємність повідомити про започаткування Україною, Великою Британією і Польщею нового тристороннього формату співпраці”. Він додав, що невдовзі спільна заява трьох міністрів закордонних справ з’явиться на офіційних сайтах відомств.

І якщо повернутися до питання, винесеного в заголовок, то відповідь буде такою. Сьогодні Лондон не воюватиме з Москвою на боці Києва.

А завтра можливо все.