Наш обов’язок – не повернутися з Майдану на “Красную площадь”

Маємо формувати в молоді повагу до справжніх українських героїв

“Виходітє на Красную площадь”, бадьоро промовляє чоловік, вказуючи шлях жінці із собакою. Ці слова я чую посеред сучасного воєнного Києва, й у мене когнітивний дисонанс. Звідки в Україні взялася “Красная площадь”? Мене телепортували в минуле? Це паралельна реальність, де нас захопили росіяни? За кілька секунд згадую: Красною площею три десятиліття тому називали Контрактову. Видихаю з полегшенням: перехожий за звичкою використовує радянський топонім, до якого звик замолоду. Але якого біса? Вочевидь, підсвідомо цей “товариш” усе ще живе в Києві під червоними знаменами.

Навесні, побачивши звірства росіян у ­Херсоні та Маріуполі, ми наочно переконалися, що на­зви вулиць і міст мають велике значення для встановлення статус-кво на загарбаних землях. Першим, до чого потягнулися пролетарські рученьки, були аж ніяк не героїчні розбирання завалів знищених багатоповерхівок. Орду цікавила зміна табличок на вцілілих будинках й установлення пам’ятників Леніну. Вказівники здерли у прискореному режимі українські символи їм не просто муляли око, а заважали формувати атмосферу страху. Показувати, хто новий господар.

Для типового росіянина зміна назви місцевості це така собі чорна мітка, наче намалювати чоловічий статевий орган на паркані, окресливши свої кордони. Саме тому окупанти тролили посольство США в Москві, обізвавши територію напроти нього площею ДНР. Відповідь не забарилася і вже скоро вулиця російських емігрантів Брайтон Біч у Нью-Йорку перетвориться на Український Шлях.

Ми натомість досі боїмося викреслювати ворожі чорні мітки з пам’яті нації. Українці занадто довго ставилися до декомунізації недбало, по­збуваючись радянського минулого фрагментами. З’явилися Бахмут, Горішні Плавні, Кропивницький. А Кіровоградська область нехай почекає, не на часі. Ми латали дірки на мапі несистемно, а потім дивувалися, чому значна частина населення все ще лояльна до росіян. А річ у тому, що люди за звичкою продовжували не тільки фізично, а й ментально жити на тій самій вулиці Леніна, чіпляючись за нав’язані їм радянські наративи.

Велика війна врятувала нас від ганьби. У Києві з другої спроби остаточно прибрали в мішок для історичного сміття всіх маршалів малиновських та конєвих. Харків’яни, які роками не могли розлучитися з проспектами маршала Жукова та Московським, зрештою здогадалися: ці назви є рудиментами старого порядку, куди не треба повертатись.

Розпрощатися з пам’ятниками епохи більшовицького терору виявилося складніше. Невеликі монументи, як-от погруддя Косіору, давно викорчували невідомі патріоти. З гігантами ж доведеться розправлятись офіційним структурам, які традиційно намагаються це затягнути. Адже зовсім нічого не робити в теперішніх умовах видається підозрілим. Якщо скульп­туру на честь Дружби народів у Києві успішно обезголовили, то з махиною Батьківшини-матері вирішили потягнути кота за хвіст. Стометрове одоробло пропонують або позбавити радянського герба на щиті, або апгрейдити тризубом. Варіанта знести Матір посадовці не розглядають надто дорого. Хоча насправді спостерігати на схилах Дніпра “витвір мистецтва”, що має фактичного близнюка у Волгограді, коштуватиме ще дорожче для майбутнього. Привчати молодь до символа, що його побудували за традиційними лекалами гігантоманії і який відкривав особисто Брежнєв, велика помилка. Завісити частину радянської спадщини або причепити на неї прапор-герб-мапу України скидається на спробу вбити дракона, не відрубавши йому голови. Якщо чудовисько лише прикриють простирадлом, воно матиме шанс на відродження.

Так само безглуздо продовжувати віджартовуватися, що біля вокзалу на коні сидить не Щорс, а молодий Леонід Кравчук, який для цього монумента позував. Або з розумним виглядом розповідати, що могила Ватутіна з його пам’ятником поблизу Верховної Ради наша відповідь Пер-Лашез (один із найвідоміших цвинтарів Парижа. Найбільша зелена оаза французької столиці й один із найбільших музеїв надгробної скульптури просто неба площею 48 гектарів. Країна). Мені вкрай неприємно під час прогулянок із донькою у відповідь на запитання “Хто ці хлопці з каміння?” вкотре пояснювати: “Це кати українського народу. І стоять вони тут, бо досі не вистачило сміливості прибрати”. Час усвідомити, що через пам’ятники й топоніміку ми маємо формувати в молоді сучасне світосприйняття й повагу до справжніх українських героїв. І наш обов’язок не повернутися з Майдану на “Красную площадь”

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”